Я люблю тебя, Жизнь,
      и надеюсь, что это взаимно!






Смотрите авторскую программу Дмитрия Гордона

30 октября-5 ноября


Центральный канал
  • Анатолий КОЧЕРГА: 4 ноября (I часть) и 5 ноября (II часть) в 16.40








  • 5 октября 2019

    Дмитро ПАВЛИЧКО: «Коли Чорновіл і Лук’яненко в президенти пішли, я їм сказав: «Для України щось зробити хочете? Іншому дорогу дай­те! Добре було б, щоб один із вас помер, — йогоУкраїна довше згадуватиме, ніж того, який залишиться!»




    (Продовження. Початок у № 39)

    «БАНДЕРА НЕ ЗРОЗУМІВ: ГАСЛО «УКРАЇНА ДЛЯ УКРАЇНЦІВ» ВИКОРИСТОВУВАТИ НЕ МОЖНА БУЛО, ВОНО ХИБНЕ» 

    — Дмитре Васильовичу, як вважаєте, Бандера і Шухевич — це герої?

    — О! Абсолютно!

    — У чому ж їхній героїзм?

    — Зараз поясню. Спочатку про Бандеру. Це дуже проникливий політик. Спочатку він теж вірив у те, що німці Україні свободу принести можуть. Напевно, вірив, але коли у Львові у 41-му році Україну як державу проголосили, Бандери там не було, він у в’язниці сидів: німці його з польської у свою забрали і там про всяк випадок тримали.

    Потрібно, щоправда, йому віддати на­лежне: після проголошення України у Льво­ві він миттєво, буквально наступного дня, з генералами розійшовся, які підтримували німців. Уже не пам’ятаю, яке прізвище в того воєначальника було, який стверджував, що ми з фашистами воювати не в змозі, але Бандера твердо сказав: «Наша війна починається, ми виступаємо проти німців!», і перші акції воїнів УПА в Карпатах саме проти німецьких загарбників були. Ті нічого зробити не могли — хлопці стільки їх у горах знищили...

    Щойно Україну суверенною проголосили, німці бандерівців почали вбивати, але бандерівці вистояли. Інша річ, що Бандера не зрозумів: гасла «Україна для українців» використовувати не можна було, воно хиб­не. Євген, Євген... Прізвище забув!

    — Коновалець?

    — Ні, я про іншого, який на Донбасі українське підпілля очолював... Ось він зрозумів, що захищали і ховали його там не тільки українці, а й росіяни, греки, євреї... Це якраз той американець (згодом), який брехню «Молодої гвардії» розкрив, який знав, що так звані молодогвардійці — це хлопці й дівчата, які харчі та зброю з німецьких машин розікрали, і за це їх розстріляли...

    — За крадіжку, так...


     

    — У романі Фадєєва «Молода гвардія» все зовсім не так, як насправді було, і ось цей друг мій, Євген... Боже, ну як же прізвище? Із голови вилетіло! Ну нічого, потім згадаю. Суть у тому, що він із групою людей проти гасла Бандери виступив, сказав, що «Україна для українців» у цій ситуації — заклик шкідливий.

    Бандера людиною був рішучою, твердою, може, навіть занадто твердою. Ну, це зрозуміло: брати його в концтаборі загинули, усю сім’ю (він був сином священника) знищили... Усе це в його музеї на Івано-Франківщині дізнатися можна — він діє, і люди його відвідують. Нам, я гадаю, такого підходу потрібно дотримуватися: усіх тих, хто, хоча й помилявся, але за Україну виступав, поважати, проте не сліпо шанувати, а зі здоровою часткою критики, тому і Степан Бандера, безумовно, на пошану заслуговує, але й на зауваження, одне з яких я собі озвучити дозволив.

    Ну а Роман Шухевич — зовсім інша людина: я дуже добре його біографію знаю, усі книги про нього прочитав. Це перший, хто сказав: «Не з Бандери Організація українських націоналістів почалася, не із заходу, а зі сходу, саме на сході ще раніше вперше гасло «Геть від Москви!» з’явилося». Хто це проголосив? Микола Хвильовий!

    Шухевич знав, із яким народом його залишають, ро­зумів, що армія, якою його призначили командувати, приречена, і все ж на це погодився, взявся і з 44-го до 50-го року — армією цією керував і її беріг!

    «ЕСЕСІВЦЕМ ШУХЕВИЧ НІКОЛИ НЕ БУВ!» 

    — Але есесівцем був чи ні?

    — Та не був він ним, ніколи!

    — А як же знімки, які нібито це підтверджують?

    — Він у Білорусь вирушив, коли німці використали його, щоб із радянськими партизанами там боротися, але як почув, що німці з євреями витворяють... Там же два підрозділи, «Роланд» і «Нахтігаль», були, він, по-моєму, «Нахтігалем» командував...

    — ...так-так-так...

    — ...але втік, у звірствах участі не брав. Німці, коли з Білорусі їх викликали, ставили перед фактом: або євреїв знищуєте, або самим вам розстріл. Бійці Шухевича до місця призначення не доїхали: з потяга дорогою зійшли й у ліс пішли.

    Той самий Бандера, який виїхав на Захід і якого там убили... Хіба цей факт не свідчить про те, що він багато для України значив? Росіяни вбивцю серед галичан знайшли, цілий план розробили... Того, хто жодного впливу не мав, вони не усували б. Бандеру вбили...

    — ...Коновальця...

    — ...а багато років потому — В’ячеслава Чорновола: я переконаний, що саме вбили і що саме вони. Та що там, із Мазепи почнімо — хто його ліквідував? Турки куплені, коли після поразки під Полтавою він утік і за межами України перебував. А як це зробили? Понюхати кальян дали, про це мені мешканці села, де це сталося, розповіли, праправнуки очевидців. Турки прийшли, він спершу відмовлявся: «Я взагалі не курю!», але вони вмовили: «Раз понюхайте...» — він отруту вдихнув і помер.

    Поховали його в багатому вбранні, в позолоченому одязі, в Румунії, над Дунаєм. У 45-му році радянські війська цю могилу розкопали, позолочені рукави, інші дорогоцінні речі здерли, останки спалили й у Дунай кинули — через століття саму пам’ять про нього знищили!

    Я порівняв це з тим, як із пам’яті про Шухевича поглумилися й досі глумляться, який загинув, коли будинок його оточили... Ви знаєте цю історію, я певен...

    — ...так, звісно...

    — ...тому давайте я свою відповідь на запитання ваше як поет закінчу — вірш, Романові Шухевичу присвячений, прочитаю.

    Бувають ночі темні, наче нетрі,
    Коли сказати серцю треба «цить!»,
    Бо ж видно із Говерли та з Ай-Петрі,
    Що в центрі України щось горить.
    То над Збручем стоїть несамовитий
    Вогонь, як дух, прип’ятий до стовпа.
    Вогонь! Горить, бензиною облитий,
    Роман Шухевич, командир УПА.

    Вже тих нема, що мертвого палили,
    Гарячий попіл висипали в Збруч,
    Щоб не воскрес, не вийшов із могили,
    Не взяв відомсти зброю обіруч.

    А він горить! Тріщать кістки, як дрова,
    І серце палахтить, немов свіча.
    На тім вогні палає наша мова,
    Гартується, подібна до меча.

    Вже тих нема, що той вогонь 
    розклали,
    Та ні! Подумай, подивися в ніч:
    В пітьмі очима блимають шакали,
    Потворні тіні імперських сторіч.

    Вони чекають попелу і тліну,
    Щоб замести сліди НКВД,
    А він горить і гріє Україну,
    Коли на неї льодовик іде.

    А він горить і не стає золою,
    І не чорніє мученицька плоть,
    І над його душею золотою
    Ридає подивований Господь.

    Бувають ночі — страшно бути в хаті.
    Виходжу й бачу над Збручем вогонь.
    То він горить на сталінській цераті,
    І піт стікає з обгорілих скронь.

    Я цю людину гідною вважаю, ми маємо її поважати.

    «ЕНКАВЕДИСТУ Я ВІДПОВІВ: «ПІДПИСУВАТИ НІЧОГО НЕ БУДУ. НЕ ПИСЬМЕННИЦЬКА ЦЕ СПРАВА — У ЖАНДАРМЕРІЇ СЛУЖИТИ. БУДЬ-ЯКІЙ — РОСІЙСЬКІЙ ЧИ ПОЛЬСЬКІЙ» 

    — Дмитре Васильовичу, багатьох радянських письменників і навіть їхніх дружин завербував КДБ — ми це на прикладі дружин і Довженка, і Сосюри зна­ємо...

    — ...(розводить руками)...

    — ...а вас намагалися вербувати?

    — Звісно, ще у 58-му році, коли Москва у Відні Всесвітній фестиваль молоді та студентів організовувала. Я тоді у Львові жив, і співробітник НКВС просто мені додому зателефонував: «Вийдіть, будь ласка, поговорити з вами хочу». Нашим виявився, місцевим, галичанином, і мені сказав: «Дмит­ре Васильовичу, ви у списку тих, хто у Відень на фестиваль поїде. Моє начальство дуже на вас сподівається, ви підписку маєте дати, що мені допомагатимете, а я — вам. Тим паче, що моя допомога й захист незабаром знадобитися вам можуть. Туди, я знаю, людина цікава їде, зустрічі з вами шукатиме...». Прізвища не назвав, але явно Стахіва мав на увазі — ось про кого я говорив, коли про Донбас, націоналістів і про «Молоду гвардію» згадував...

    Я запитав: «А що вашому начальству знадобитися від мене може?», а енкаведист: «Ну як же? Ви вірш цікавий написали:

    Ти зрікся мови рідної. 
    Тобі твоя земля родити перестане, 
    Зелена гілка в лузі на вербі 
    Від доторку твого зів’яне!


    Василь Грінчак, Дмитро Павличко, Ліна Костенко та інші, 60-ті роки. «Моє покоління — це Ліна Костенко. Ми спочатку товаришували, тепер дружби такої немає, вона взагалі мало з ким спілкується»

    Василь Грінчак, Дмитро Павличко, Ліна Костенко та інші, 60-ті роки. «Моє покоління — це Ліна Костенко. Ми спочатку товаришували, тепер дружби такої немає, вона взагалі мало з ким спілкується»


     

    Цим хлопцям з Америки й Канади таке явно до душі, вони це цитують і познайомитися з вами захочуть. Нічого особливого від вас не потрібно, тільки підпишіться, що мені допоможете, а я буду вам допомагати».

    Я відповів: «Під­писувати я нічого не буду і без твоєї допомоги обійдуся, таємній організації цій допомагати не буду. Так, во­на працює і, можливо, свою роботу має виконувати, але я письменник і пам’ятати зо­бов’язаний: не письменницька це справа — у жандармерії служити. Будь-якій — однаково, яка вона, російська чи польська. Розмову закінчено!».

    Він пішов, а за два дні мені телефонують із Москви: «Вас на фестиваль у Відень відправляють, приїжджайте». Я до Москви приїхав — українці вже зібралися: Юрій Мушкетик, товариш мій, ще кілька молодих письменників... До нас Єльченко підійшов, який нами керувати їде з Москви, уже не пам’ятаю, хто керував...

    — ...Павлов, напевно...

    — Точно! Він теж до мене підходив...

    «У ВІДНІ ЗІ МНОЮ ЛЮДИ З КАНАДИ, США ЗВ’ЯЗАЛИСЯ: «НАМ ВІДОМО, ХТО ВИ, ЯКІ ВІРШІ ПИШЕТЕ. ВИ ЗВІДСИ В АМЕРИКУ ПОЛЕТІТИ МОЖЕТЕ...» 

    — Це ж про нього Євтушенко писав: «Когда румяный комсомольский вождь на нас, поэтов, кулаком грохочет...».

    — Так, у 62-му це було! (Посміхається). Із Євтушенком, до речі, я у Фінляндії зуст­рівся...

    — ...у 62-му, на фестивалі молоді та студентів у Гельсінкі?

    — Так, але поки що до Відня прямую — 58-й рік, а у 57-му такий фестиваль у Моск­ві проводили. Зізнаюся, я щасливим був, що їду, що зустрів друзів, готувався, і раптом мене вже і тут видзвонили: «Дмитре Васильовичу, не хочеться вас засмучувати, але до вас претензії, у Відень ви не поїдете». Я: «Але мені вже видали квиток, я сьогодні в потяг сісти маю!». — «Ні, не маєте — до себе у Львів повертайтеся».

    Засмутився я, але що вдієш? Додому зби­раюся, і раптом наступного дня той са­мий голос телефонує: «Дмитре Ва­сильо­вичу, ви таки їдете — до Відня». Я стрепенувся: «Як?! Але ж моя група вже ви­їха­ла...». — «Вам квиток на літак да­дуть — літаком полетите».

    — Нічого со­бі!

    — Сідаю в літак, до Львова прилітаю — ме­не машина зу­стрі­чає. Я відразу зрозумів, чия — з «органів», і кажуть: «Потяг ваш уже проїхав, ми його на цій машині наздоженемо. Він через Кар­пати йде, ви у Чопі сядете», і ми наздоганяємо, й у Чопі я до своєї групи приєднуюся.

    Заходжу у вагон і просто бачу, як члени делегації голови опускають, тому що всю дорогу обговорювали: «От і правильно, що Павличка не пустили, — він же націоналіст!». Мої друзі-письменники мені розповідали, як уся ця комсомольська братія раділа: ну нарешті, мовляв, його впіймали й нікуди не випускатимуть, і тут я, власною персоною! (Сміється).

    Ну а потім Угорщина свою роль зіграла. Ми туди приїхали, ніхто нічого не знає, мови не розуміють, а я Петефі перекладав, передусім до його пам’ятника пішов, по­тім — до пам’ятника їхньому знаменитому історичному діячеві, про цю країну став розповідати, про її минуле, сьогодення... До комсомольців потроху доходити почало: не такий я вже простий, і користь від моєї присутності для всіх очевидною стала.

    До Відня ми прибули — там у нас на стадіоні окрема ложа, за цим дійством ми спостерігаємо, але і зовсім інше бачимо: австрійська молодь проти фестивалю протестує, вони кричать: «Ми цього не хочемо, це все Москва робить!», і побратими мої чекають, що я втручатимуся, якось братиму участь, хоча б коментуватиму, а я дебатів усіляко уникаю, і тут та людина, якій я нібито «допомагати» зобов’язаний, з’являється, у тому самому готелі мешкає! До мене підходить: «Привіт!». — «Привіт», — відповідаю. Ну і все — мене ж не завербовано (посміхається).

    Ну а незабаром мені дійсно люди з Канади, США телефонують — не знаю, чи був це Євген Стахів, значення не має. Лю­дина, яка телефонувала, сказала: «Дмитре Васильовичу, нам відомо, хто ви, які вірші пишете. Ви звідси в Америку можете полетіти — у нас для вас квиток на літак є». Я: «А дружина моя, а діти? Що з ними буде? І потім, я сам туди не хочу, я радянський письменник!» — я ж розумію, що мене і одна сторона, і друга слухають...

    — ...звісно...

    — ...отже, про що мова? У Відні, до речі, мій батько служив — за часів Франца-Йосифа: він пуцером був, тобто за конем свого офіцера доглядав. Пам’ятаю, як він розповідав, що із цим офіцером із невеликого містечка під Віднем до самого Відня їздив, до батьків офіцера — багатих аристократів. Вони приїздили, коней біля знаменитого собору Святого Стефана прив’язували, офіцер до своїх батьків ішов, а тато з кіньми залишався і до церкви, звісно, заходив — помолитися.

    І ось до Відня я збираюся, і батько каже: «Коли там будеш, дуже тебе прошу: у цей собор зайди! — я там молився Богу, і він мене врятував. Нас на фронт відправляти мали, і хтозна, що б зі мною було, але так сталося, що я в полон здався, до своїх, до Києва, потрапив і в Петлюри служив».

    Я туди пішов, на коліна став — і виразно почув голос батька, ніби він поруч стояв і ще раз усе це мені розповідав! Я так цим захопився, що й сам став молитися, щоб Бог мене від КДБ уберіг, тому що за мною стежать, а чим такі речі закінчувалися, ми, на жаль, знаємо...

    Нічого не допомагає, від Єльченка мені телефонують: «Дмитре Васильовичу, сьогодні зустріч, на яку ваші друзі прийдуть». Я: «Які друзі?». — «Євген Стахів». — «Але я його не знаю!». Ну, знаю чи не знаю, хто мені повірить?

    І ось у номері готелю ми сидимо: Єль­ченко, генерал наш, український, — той, який вербував мене, і я, чекаємо. Стахів заходить: «Скажіть, Павличко серед вас є? Познайомитися з ним хотів би». Я встаю: «Це я». — «О-о-о, я ваші тво­ри читав! Ви пишете, що в Україні з мовою українською біда, — це правда? Невже українських шкіл майже не залишилося? Адже я родом із Донбасу, у роки війни антифашистську організацію там очолював. На Донбасі українська мова була, а тепер, виявляється, жодної шко­ли?».

    Хтось із наших встає: «Ну, ви переборщили, це неправда — є в нас школи, усе гаразд...», а Стахів перебив: «Вас слухати я не хочу — знаю, що ви відповісте. Нехай Дмитро ска­же».

    І я встаю й кажу: «Ви знаєте, товаришу Стахів, царська політика, спрямована на знищення української мови, нікуди не ділася. Одна війна, друга минула, але люди, у дусі царської Росії виховані, у нас досі є — їх і на сході, і на заході вистачає, однак усе ж я вірю, що ми цей антиукраїнський рух зможемо перемогти». Краєм ока я помічаю: «друзям» моїм це не дуже подобається, та і Стахів зрозумів, що у цій кімнаті відбувається і хто ці люди. Руку мені подав і потиснув так, ніби хотів сказати: «Мо­ло­дець!».

    «СТАРШЕ ПОКОЛІННЯ ПОЕТІВ ЗЛАМАНИМ БУЛО, ТА Й МОЛОДШІ ЗМУШЕНІ БУЛИ ТАК ПОЧИНАТИ, ЯК Я СВОЮ ПЕРШУ КНИГУ ПОЧАВ: «СЛАВА ПАРТІЇ!» 

    — Це у 59-му було, а у 64-му ми із Дра­чем на 19-ту сесію ООН як представники УРСР їдемо. Щойно нас вибрали, я йому сказав: «Іване, от щоб ти знав: із нами людину обов’язково пошлють і все, що ми там говоритимемо, запишуть». Так і вийшло: із нами кадебіста відправили, який, ким він є, не дуже і приховував. Поселили нас із Іваном у Нью-Йорку в кімнату, а в сусідній за стінкою — він.

    Ми із Драчем мовчки живемо: один од­ному повідомлення на папірцях пишемо, а потім ці записочки в унітаз спускаємо. Усе, що я йому сказав, тільки він знає, і навпаки, що він мені — тільки я, і раптом до нас цей Стахів приходить: «Дмитре, упізнаєш? Ми ж із тобою ще з Відня знайомі! Що ти, як ти?». Я: «Та розповів би, але...». Він зрозумів: «Ходімо, ходімо звідси!» — й у своє середовище, у своє оточення, повів. Там представники різних націоналістичних груп зібралися, але вони вже цих двох поетів — Драча і Павличка — хочуть бачити, і тут сталося страшне: я не стримався. Ну, балакучий я, що вдієш? Драч тим чудовий був, що любив мовчати, а я, коли він мовчав, щось говорити мав.

    Нас до Філадельфії, в університет, за­просили — там відомий релігієзнавець Мирослав Лабунька, який мені вже писав листи, і видатний учений-германіст, автор величезної праці про Івана Франка і німецьку культуру, працювали. Звісно, ми погодилися, і от на тій зустрічі я дозволив собі зізнатися: «Ви знаєте, з мовою у нас ситуація погана — процес русифікації триває, і в мене таке відчуття, що Петра Шелеста скоро теж націоналістом оголосять: він же до письменників українською звернувся...». А коли ми в Америці були, в Україні з’їзд проводили — без мене і Драча: якраз Гон­чара знімали. Я з Відня на Америку перестрибую, але все це тому, що ці події одна людина пов’язує — Євген Стахів, а брат його, до речі, міністром у тій державі українській був, яку у 41-му році було проголошено, але вона не діяла.

    — Українські поети вашого покоління зламаними людьми були?

    — Ні. Моє покоління — це Ліна Костенко, вона від мене на два роки молодша: я її зламаною назвати не можу. Ми спочатку товаришували, тепер дружби такої немає, вона взагалі мало з ким спілкується...

    — ...ну а Тичина, Сосюра, Рильський?

    — Зачекайте, це не моє покоління — це люди, у компанії яких я завдяки щасливій нагоді опинився. Моїми найближчими людь­ми Андрій Малишко, Максим Рильський, Олесь Гончар були... Хто ще?

    — Бажан, напевно...

    — Ну, нас із Драчем Микола Бажан щонеділі на обід запрошував — ви розумієте? Він і Віталія Коротича на ці обіди запрошувати хотів, але ми з Іваном якось від цього усунулися: удвох бути воліли...

    Старше покоління зламаним було — це правда, та й молодші змушені були так починати, як я свою першу книгу почав: «Слава партії!», а Бажан колосальну життєву школу пройшов: його забороняли, він урятувався тим, що до Грузії переїхав і там видатний твір переклав, епос...

    — «Витязь у тигровій шкурі»...


    Дружина письменника Олеся Гончара Валентина, Дмитро Павличко, співачка Галина Колесник, Олесь Гончар, Іван Драч, диригент Володимир Колесник, Конча-Озерна, 1991 рік

    Дружина письменника Олеся Гончара Валентина, Дмитро Павличко, співачка Галина Колесник, Олесь Гончар, Іван Драч, диригент Володимир Колесник, Конча-Озерна, 1991 рік


     

    — Та-а-ак! — а коли головним редактором журналу «Всесвіт» я став, його переклади друкував, і Бажан мені підказував, що потрібно перекласти. Із його подання я твори польських поетів, італійські сонети епохи Відродження переклав — так на мене Микола Бажан, великої душі європеєць, уплинув, а Максим Рильський! Чого тільки один випадок вартує, коли він до себе на дачу мене запросив, а там у гостях наш видатний співак...

    — ...Козловський?

    — Так — і Рильський йому акомпанує, він співає, а я, маленький і ще нікому не ві­домий, сиджу і слухаю, після чого Коз­лов­сь­кий до мене підходить... Навіть фотографія така є... — ви розумієте, наскільки для мене це важливо було? Я щасливий був, що в оточення старшого покоління потрапив, а не молодшого, свого.

    А у 60-х роках Драч з’явився — і вже з першої книжки його я зрозумів, що це, як Вінграновський казав, «видатний поет». Я Драча, Миколу Вінграновського та Івана Дзюбу беру (а я ще у Львові мешкав) і ректора Львівського університету Євгена Кос­тянтиновича Лазаренка прошу: «Цих людей на вечір в університет запросіть!». Потім цього бідного Лазаренка з посади вигнали — саме за це... У найбільшій аудиторії Львівського університету зустріч ту проводили, під час якої Іван Дзюба говорив, яка наша радянська література бездарна, а Вінграновський і Драч чудові вірші читали. Пам’ятаю, на Академічну ми виходимо, і весь Львів за нами йде! — ви розумієте, що це було?

    У мене тоді машина була, я сказав: «Хлоп­ці, давайте до батька мого у Стопчатів по­їдемо». Іван руками розвів, що не змо­же, — він собі вже дівчину вибрав, Марту, а Вінграновський і Драч ще не одружені: «Їдьмо!».

    Ми приїхали, батько зустрів нас, ми там ночували, потім у гори вирушили, але що цікаво: і Микола, й Іван батькові вірші читали, а коли я читав, він запитав: «Ти «Два кольори» чув? Така пісня гарна!» (сміється), а зізнатися, що це я написав, я не зміг, посоромився.

    Вінграновський про свою дівчину, про любов, читав: мовляв, ти, як потяг, проїхала, і немає тебе, і я помітив, що мій батько плаче! Я тоді хлопцям сказав: «Ви розумієте, яка сила вашої поезії? Ви нашу традиційну поезію зламали, яка тільки про дерева, трави, квіти, ви нову лексичну силу опанували і бачите, мій батько плаче, уявивши, що дівчина від хлопця, наче потяг, утекла!».

    «ТАК, НА ЯКИЙСЬ ЧАС НА КОЛІНА ВПАВ, КОЛИ ГАЛАНА ВБИЛИ, ПОВІРИВ, ЩО ЦЕ БАНДЕРІВЦІ ЗРОБИЛИ, АЛЕ ЦЕ ХВИЛИНА РОЗПАЧУ Й НЕРОЗУМІННЯ БУЛА» 

    — Я вам тепер складне запитання поставлю. За часів СРСР ви вірші про Леніна й Комуністичну партію писали, коли Союз похитнувся, про своє націоналістичне минуле згадали — коли ж ви щирим були?

    — Послухайте, я вже відповів: я ж у 40-ві роки починав писати — про те, як український народ у Сибір вивозили: це антирадянська поезія була, і я залишився їй вірним. Так, на якийсь час на коліна впав — коли Галана вбили, повірив, що це бандерівці зробили, але потім від своїх друзів дізнався: тут агентуру залучено, яка виконавцями злочину керувала, тому мої виступи проти націоналістичної ідеології, проти Ватикану — це хвилина була: відчаю і нерозуміння, а далі що було? Ну, якщо хочете, дещо прочитаю.

    Мені, хоч як це дивно звучить, Ленін потрібен був. Чому? Та тому, що на Леніна всі молилися!

    — Він Антисталіним був...

    — Давайте я прочитаю вірш, за який мене вигнати з партії мали. «У кабінеті Леніна» називається, це 67-й рік, це дуже давно було...

    — ...якраз я народився...

    — Бачите! Тільки уривок зберігся, повністю вірша немає. Спочатку там коротке пояснення йде: «У кремлівському кабінеті Леніна на етажерці біля його робочого столу серед інших книг стоїть і українсько-російський словник Бориса Грінченка».

    ...В кабінеті вождя 
    я здрібнів і поник,
    Та відкрилася далеч 
    мені незатемнена.
    Я беру із пошаною 
    український словник
    Із рук 
    Володимира 
    Ілліча 
    Леніна!
    А тобі, 
    Валуєва
    скретинілий онуче,
    Ляпас відважую 
    брилою 
    цього тому.

    Чи довго 
    душа твоя,
    мов гад, 
    покручена
    Буде вповзати 
    до нашого дому?
    На мову мою
    вже сукали колючі дроти,
    Будували 
    каземати і крематорій...
    А сьогодні 
    ласкаво 
    закидаєш ти
    На неї 
    петлю шовкових теорій.

    Мовляв, 
    нам зливатися, 
    браття, 
    пора!
    «Чим, — 
    питаю, — 
    водою 
    чи кров’ю?
    Чи Волзі 
    потрібні 
    води Дніпра?
    Чи калинова кров 
    заспіває
    під березовою корою?».
    Роздавлять тебе 
    мої діти
    і друзі — 
    Не знищиш 
    ти мову мою — 
    не старайся!
    Комунізму не буде 
    без Росії і Грузії,
    Комунізму не буде 
    без Шевченка й Райніса.

    Ось це — моя ленінська поезія! У Леніна така фраза є: «Комуністи в Україні мають знати українську мову», ось тому Ленін мені й був потрібен, ну, а що я про Сталіна писав, ви, напевно, пам’ятаєте: це вірш зі шкільної програми, він про те, чому радянські люди на смерть Сталіна саме так, а не інакше реагували. Це 55-й рік:

    Коли помер кривавий Торквемада,
    Пішли по всій Іспанії ченці,
    Зодягнені в лахміття, як старці,
    Підступні пастухи людського стада.

    О, як боялися святі отці,
    Чи не схитнеться їх могутня влада!
    Душа єретика тій смерті рада —
    Чи ж не майне де усміх на лиці?!

    Вони самі усім розповідали,
    Що інквізитора уже нема.
    А люди, слухаючи їх, ридали...

    Не усміхались навіть крадькома:
    Напевно, дуже добре пам’ятали,
    Що здох тиран, — але стоїть тюрма!

    Чи був я, коли це писав, щирим? Мені здається, тут усе без зайвих пояснень зрозуміло.

    «РАЇСА МАКСИМІВНА ДО ДРАЧА ЗВЕРНУЛАСЯ: «ІВАНЕ ФЕДОРОВИЧУ, Я ВАШІ ВІРШІ ЧИТАЛА. СКАЖІТЬ, ВИ МЕНІ ДЛЯ БАТЬКА «КОБЗАР» КУПИТИ НЕ ДОПОМОЖЕТЕ?» 

    — Так, ще вам про вождів цікаве розповім. Коли в Київ Горбачов приїхав...

    — ...у 1988 році...

    — ...Олесь Гончар його через його дружину-українку з українськими письменниками попросив зустрітися.

    — Загребельний там був, ви...

    — ...Борис Олійник...

    — Павло Архипович мені цю історію розповідав...

    — Так-так. Стоїмо ми, на Горбачова чекаємо, а з’їзд Компартії України якраз проводили. Він там побував і зі Щербиць­ким до нашої групи підходить, і Раїса Мак­симівна до Драча звертається: «Іване Федоровичу, я ваші вірші читала. Скажіть, ви мені для батька «Кобзар» купити не допоможете?». Тут уже я доєднався: «Сьогодні ж у вас «Кобзар» буде — у номері, де ви живете!», і тут веселий Горбачов вступає: «Товариші, ви розумієте, от я до вас іду і рядки Павла Тичини згадую: «Україно моя, мені в світі нічого не треба, тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти».

    Я: «Михайле Сергійовичу, це не Ти­чи­на — Малишко написав. В Орлі — вже на російській землі, тому що Червона Армія тікала», а він мене так обійняв: «Ну, добре». Я сам не зрозумів, що зробив, за ідеєю, його не виправляти мав, а щасливим бути, що Тичину він процитував, а я...

    Горбачов пригорнув мене: «Ну, ходімо», і в кабінет Щербицького веде, а мені показує, щоб сідав навпроти, якщо вже ми розмовляємо. Біля мене, навпроти Володимира Васильовича, Драч сів, потім Борис Олійник, Гончар, Загребельний... Павло Архипович тоді, хвала богу, мовчав (сміється).

    Що далі відбувається? Горбачов запитує: «У вас тут рух якийсь, «Рух» — що це таке?». Я: «Це політична організація української інтелігенції, ми за перемогу мови української боремося, тому що за неї боротися доводиться...».

    — І «Рух» — він же за перебудову...

    — Звісно, я про це сказав, і тут Щер­бицький вступив: «Я вам зараз, Михайле Сергійовичу, покажу». Устає, із шафи теку якусь бере: «Перед вами Драч і Павличко сидять — це ж націоналісти! Ось те, що про них люди пишуть, які ре­тельно їх вивчають», але Горбачов його перебив: «На місце поставте!».

    —Ух ти!


    Дмитро Васильович під час святкування 500-річчя запорізького козацтва, 1990 рік

    Дмитро Васильович під час святкування 500-річчя запорізького козацтва, 1990 рік


     

    — Так-так! — і продовжив: «Павличко і Драч — це наші великі письменники, вони нас підтримують: ви цього не розумієте?».

    Я не витримав, на українську вже пе­рейшов і Горбачову став розповідати: мовляв, а як Щербицький розуміти може, якщо у Вінниці, наприклад, усі назви вулиць російською наказав переписати?

    Я запитав: «Володимире Васильовичу, а Леніна ми поважаємо чи вже ні?». Він: «Аякже!». — «Тоді чому у всіх підручниках, де його цитують, фрази його про те, що комуніст в Україні українську мову має знати, немає? І ви, Михайле Сергійовичу, поцікавтеся, чому наш лідер комуністичний проти України працює! Ви ж проїхали всю Україну — де-небудь українську назву міста чи села бачили? Навіть річку нашу головну не «Дніпро», а «Днєпр» пишуть!» Щербиць­кий перебиває мене: «Він бреше!».

    Кнопку якусь натиснув, у дверях генерал з’явився: «Негайно табличку знайдіть! Подивимося, що там написано, — «Дніпро» чи «Днєпр!». За якийсь час генерал повертається: «Днєпр» (сміється).

    Я: «А скажіть, будь ласка, Дніпро на Днєпр навіщо нам перейменовувати?». На що йду, я розумів...

    — ...ну, ворога ви нажили собі точно...

    — Ні, друга! Ця розмова у 88-му році була, а у 89-му мене на I з’їзд народних депутатів обрали, і, щойно в залі з’явився, ще не зареєстрований (мене дообирали), Горбачов мене помітив і вигукнув: «Ось Дмитро Васильович, видатний український поет прийшов. Вітаю вас! Що ви хочете сказати? Ідіть сюди, кажіть!». Я: «Та я ще зареєструватися маю...». — «Кажи!».

    Я сказав: «У нас конституційна комісія є, пропоную Щербицького з неї прибрати, Бодюла і голову КДБ...». Як його?

    — Чебриков?

    — Так, а чому виключити? «Тому що, — я виклав свою позицію, — кожна республіка має бути в конституційній комісії однаково, однаковою кількістю депутатів, представлено!». Сказав це, і більше слова мені не давали (сміється), але Горбачов мене тоді підняв, а налітали на мене вже мої комуністи-брати. Хто мене захищав? Був такий секретар Компартії України, потім він переїхав у Дніпропетровськ...

    — Івашко!

    — Так! Він мене один тоді зрозумів, а лідери Компартії України навіть слухати не хотіли, хоча я був депутатом, мене обрали! І на Івано-Франківщину я із двома синьо-жовтими прапорами, що з моєї машини стриміли, приїхав, ще коли радянська влада була...

    «ГОРБАЧОВ ЩЕРБИЦЬКОГО ПОПЕРЕДИВ: «ЦЕ НАШІ ЛЮДИ, ПИСЬМЕННИКІВ НЕ ЧІПАЙ!» 

    — Щодо синьо-жовтих прапорів... Ви одним з організаторів Народного руху України були, а чому перед проголошенням незалежності України інтереси «Руху» й Компартії України збіглися?

    — Не збігалися вони ніколи!

    — Але із Кравчуком ви ж порозумілися...

    — Це ви про те, що він на збори «Руху» прийшов?

    — Так...

    — Так, а чому прийшов? Його, до речі, Щербицький потім викликав: «Ви там були? Ви до цих покидьків пішли?», а Леонід Ма­карович — мудра людина, він здивувався: «Ви ж самі сказали, щоб я туди пішов!». Щербицький цього не пам’ятав, але Крав­чук у такий спосіб урятувався.

    Леонідові Макаровичу на тих зборах слова давати не хотіли. Зала гримить, я збори проводжу і ось встаю й до всіх звертаюся: «Хлопці, мій батько колись казав, що у церкві кричати не можна. Тихенько по­сидьте. Кравчук прийшов — так, він комуніст, ідеолог, але ми цивілізованими людьми маємо бути й нормально його прийняти — нехай виступить». Кравчук вийшов і сказав: «Я — християнин. Комуніст і християнин».

    — Клас!

    — І далі: «Я прийшов заявити, що вас підтримую, але ви обережними маєте бути, так поспішати не треба». Це все, що від Компартії виходило, але ж перед тим Горбачов Щербицького попередив: «Це наші люди, письменників не чіпай!».

    Ми просто вирахували час — він щасливим був... Я той рухівський з’їзд майже всі дні вів — мене просили, тому що все розвалювалося, кожен хотів висловитися, і всі кричали. На з’їзді ми фактично програму ухвалили, а Володимир Черняк, блискучий політик, депутат Верховної Ради СРСР, сказав: «Дмитре Васильовичу, що ми робимо? Ми програму для Радянського Союзу ухвалюємо, але ж Союзу не визнаємо! Ми за суверенітет республік боремося, тому насамперед нову Конституцію ухвалити потрібно: стару, сталінську, викинути — і створити нову!».

    І тут мене пройняла думка: «Так, саме це зараз потрібно!» — але це не так просто. Багато людей, причому розумних, вставали й обурювалися: «Бога побійтеся, ми проти існування нашої держави — Радянського Союзу — виступаємо!». Я: «Слухайте, ми не проти союзу — нехай союз незалежних держав буде» (так воно згодом і сталося), але ми це у програмі повинні записати».

    І ось що цікаво: ми із Драчем, програму «Народного Руху», заздалегідь написану, маючи, до Кравчука пішли. Чому? Він викликав і сказав: «Чим ви там займаєтеся?». Ми програму йому подали — «Народного Руху», він подивився і рукою махнув: «Ну, гаразд, друкуйте», тому, коли він на з’їзді дати йому слово мене попросив, я що, мав відмовити?

    Але що паралельно відбувалося? Кравчук цю програму академікам дав, і академіки її рецензувати почали, абзаци цитувати, що писати не можна було, а ми із Драчем цю програму у «Вечірній Київ» повезли, і я ті три абзаци, які треба викреслити, викреслив. У підсумку наша програма вийшла — і рецензія академіків на неї, у якій вони те, чого там немає, цитують!

    — Я пам’ятаю це, тому що тоді у «Вечірньому Києві» під керівництвом Віталія Карпенка працював...

    — Я цю програму писав і зрозумів, де ми переходимо межу, а переходити не треба було, слід було стриматися, але ви маєте знати: ми проголосити Україну незалежною готувалися, і вам хочу похвалитися — перше речення Акта про проголошення незалежності я написав, слова Лук’яненка взяв, але поправку вніс. Левко республіку Україна проголосити пропонував, а я слово «республіка» викинув і депутатську групу переконав, що так потрібно. Скандал був — усі ж республіку хотіли, а я сказав: «У нас Конституція є? Ні! Може, це республіка буде, може, гетьманська держава — давайте спочатку Україну проголосимо!», і це пройшло, однодумці допомогли.

    «ЧИ ДЯКУВАВ Я ПУТІНУ ЗА НАПАД НА УКРАЇНУ? ТАК, ТОМУ ЩО НІХТО ТАК ЗГУРТУВАТИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД НЕ МІГ» 

    — Дмитре Васильовичу, а це правда, що до керівництва «Руху» переважно агенти КДБ входили?

    — Ні, не всі — кілька таких було...

    — І ви навіть знаєте, хто?

    — Знаю — перший заступник Івана Драча, наприклад...

    — І ми навіть прізвище назвати можемо?

    — Можу тільки сказати, що той заступник Драча потім головним юристом Януковича був...

    — Лавринович?

    — Так.

    — То він агентом КДБ був?

    — З усією впевненістю стверджувати, що тоді був, я не можу, але дуже швидко й легко він до Януковича перейшов і Консти­туцію йому змінити допоміг і проти незалежності дуже гостро боровся, але коли влада змінилася і його, Лавриновича, навіть арештувати хотіли, Драч заступився: «Не чіпайте, він моїм заступником був, я йому довіряю» — і в такий спосіб його врятував. Це про благородство мого друга Івана Драча свідчить.

    — Чи правда, що коли Чорновіл, Лук’я­нен­ко і Юх­новський, троє рухівців, у президенти пішли і по­ступатися один одному не хотіли, ви мо­лилися, щоб хоч один із них помер?

    — У Тернополі, за тиждень після того, як Україну проголосили незалежною, мітинг був, практично всі рухівці зібралися, біля мене Чорновіл та Левко Лук’яненко, двоє дисидентів, стояли, яких у президенти висували. Я був ведучим і сказав: «Левку, В’ячеславе, послухайте мене, нехай хтось із вас поступиться, ми повинні об’єднатися».

    — Іще ж Юхновський ішов...


    З Дмитром Гордоном. «Я завжди вгору, на небо дивлюся! Колись був безбожником, але однаково вірю, що якісь незрозумілі містичні сили є»

    З Дмитром Гордоном. «Я завжди вгору, на небо дивлюся! Колись був безбожником, але однаково вірю, що якісь незрозумілі містичні сили є»


     

    — Так, але там його не було. Про нього ми тоді не говорили, не думали, що він узагалі в цю гру вплутається, а ті хлопці дисидентами були. Юхновський рухівську групу в парламенті очолював, я його заступником був, і ми з ним комуністів переконали, що за незалежну Україну голосувати потрібно, а в Тернополі Лук’яненко і Чорновіл мовчки стоять і в небеса дивляться! Я їм: «Я до тебе і до тебе звертаюся — для України щось зробити хочете? Іншому дорогу дай­те! Добре було б, щоб один із вас помер, — його Україна довше згадуватиме, ніж того, який залишиться!». Так, так і вигукнув — спересердя!

    Запитайте ще, чи я Путіну за напад на Україну дякував? Так, тому що ніхто так згуртувати український народ не міг...

    — ...як Путін...

    — ...як його агресія!

    — Колись йому ще пам’ятник поставлять...

    — Ні, пам’ятника не буде — сильна нація українська буде: вона вже сильна. Коли Німеччина на Радянський Союз напала, Західна Європа молитися на СРСР почала, допомагати йому, об’єднуватися, і ми війну виграли, тому що з нами Захід був, Аме­рика. Війну з Росією ми вже виграли, тому що, якщо Росія далі на Україну йти хоче, їй ядерну зброю треба мати, щоб НАТО відсунути.

    Що таке національна ідея? Це творець державності та її захист, але щоразу ідея змінюється, час її коригує. Нинішня наша національна ідея — це вступ України до Євросоюзу і НАТО, і від цього ми ніколи не відступимо, це неможливо!

    Знаєте, коли кажуть, що першим політиком, який про необхідність вступу до НАТО заговорив, Юлія Тимошенко була, це брехня. Ні про яку Тимо­шенко ще й згадки не було, коли я в Австрію їздив і з генсеком НАТО зустрічався, Ман­фред Вернер мене як голову комісії закордонних справ незалежної України приймав. Я сказав: «Пере­мовини з Україною починайте, ми в Альянс хочемо». Він запитав: «А що Росія про це скаже, ви подумали?». Я розлютився: «Якщо вами Росія керує, гудбай, ауфвідерзейн, до побачення!». Протягом трьох хвилин із ним по­спілкувався, додому повернувся і Кравчуку про все доповів, який мене туди відрядив.

    НАТО — це моя ідея була, я розумів: спочатку в НАТО, потім — у Євросоюз. Так, власне, і Польща, і Словаччина, й інші держави вчиняли...

    «РУХ» РОЗВАЛИВСЯ, ТОМУ ЩО СТАВ ПРИВАТНОЮ СПРАВОЮ ЧОРНОВОЛА» 

    — Цікаво, а чому «Рух» розвалився?

    — Тому що став приватною справою Чорновола. Я вам вірш, присвячений Олександрові Бура­ковсь­кому, читав... Він заступником В’ячеслава Максимовича був і не тільки євреїв, але й інші наші народи в «Русі» представляв, проте згодом зрозумів, що як єврея рухівська братія його вже не приймає, і потім «Рух» у руках Чор­но­вола боротися проти Кравчука почав. Уявіть собі, Леонід Макарович уже рік як президент незалежної України...

    — ...без якого «Руху» не було б...

    — ...певна річ! На III з’їзд «Руху» ідемо — я до Кравчука вранці, о 6.00, приходжу і ка­жу: «Указ готуйте — Чорновола прем’є­ром призначайте, рухівський уряд робимо».

    — Нічого собі!

    — Він написав — і в кишеню поклав...

    — ...цікаво!..

    — ...і ми в ту залу на території Полі­техніч­ного інституту їдемо. Драч засідання відкриває, депутати Танюк і Головатий ви­ступають і слова...

    — ...Кравчуку не дають...

    — Так, ми, мовляв, президента-комуніста не визнаємо, він права тут бути не має. Леонід Макарович сказати щось намагається, а вони: «Геть!», криком кричать! Кравчук за голову схопився, мені каже: «Дмитре, тут патріотів немає» — і попрямував до виходу. Тоді я до Драча підійшов і сказав: «Іване, я розкол оголошую. Час­тина рухівців чинного президента Кравчука підтримувати збирається, а хто не хоче, нехай від нас відколюється».

    Пан Гуцалюк, великий аптекар, мільйонер із Канади, гроші давав, пам’ятаєте, то­му заступнику Чорновола, який зник, його вбили... Бойчишину?

    — Так-так, був такий...

    — Чорновіл вважав (ну, так йому хотілося), що Росія вже ніколи свого наступу на Україну не відновить, він навіть до російськомовного населення звертався й обіцяв: «Як у Німеччині, зробимо — у кожній області свій парламент може бути...».

    — Наївна людина!

    — Не те слово!

    — Його, до речі, вбили?

    — Росія вбила, звичайно.

    — Через що?

    — Через те, що за всієї своєї наївності дуже впливовим був. Коли він у Львові ще тільки головою обласної ради був, він там сприятливу ситуацію створив: колгоспи зберегли, підприємства працювали... Вод­ночас, коли в інших областях самі ж червоні директори та голови все це розі­крали, у Чорновола Львівщина окремою галуззю була — він там дуже багато зробив, це потрібно визнати і йому поклонитися.

    Я переконаний, що в Москві зрозуміли: якщо В’ячеслав президентом стане — велика біда буде, тому його прибрати треба було, і вони це виконали.

    «СПОДІВАЮСЯ, ЩО ЄВРОПЕЙСЬКІ КРАЇНИ УСВІДОМЛЮЮТЬ: РОСІЯ З УКРАЇНОЮ — ЦЕ ІМПЕРІЯ, А БЕЗ УКРАЇНИ — РЯДОВА ДЕРЖАВА» 

    — Дмитре Ва­сильо­­вичу, а чому ні «помаранчева революція», ні Революція гідності такого дов­го­очікуваного прориву Україні не дали?

    — Хочу заперечити: «помаранчева революція» — це величезний прорив був. Як українськомовні, так і російськомовні політики зібралися, натовпи народу вийшли, але не сірі натовпи — це був народ, який мислив! Коли Віктор Андрійович виступав, як уся Україна скандувала...

    — (разом) «Ю-щен-ко! Ю-щен-ко!»...

    — Коли Юлія виступала, так само кричали: «Ю-ля!» — я там, на сцені, стояв...

    — ...я вас пам’ятаю...

    — Ви мене, а я — вас, і біля нас тоді, знаєте, хто ще стояв? Російський опозиціонер...

    — ...Нємцов...

    — Так-так, якого згодом убили, а тоді він мені сказав: «Дмитре, не хвилюйся так, не треба». Він розумів, звідки наступ на Ук­раїну йде — справжній...

    Однак прорив «помаранчевої революції» величезний: цілий світ зрозумів, що в Ук­раїні народ є, і цей народ президента, і навіть прем’єра собі вибрав, але ці двоє — президент і прем’єр — раптом почали ворогувати, у якісь чвари влазити...

    — ...а ви ж їх мирити намагалися...

    — Коли 80 років мені було, я їх зібрав, Юлії сказав: «Біля моєї дружини сідайте», а сам біля Ющенка сів. Об’єднати їх хотів, бо вірив: вони й далі керувати Україною мають.

    — Ви ж навіть їх за руки взяли...

    — Так, і на сцені намагався це робити.

    — А вони?

    — А вони руки давали, але одне від одного однаково відверталися — помирити їх мені не вдалося.

    Вам чесно зізнаюся: у Ющенка сили волі не було. Він усім цим кишеньковим партіям біля нього тулитися дозволив замість того, щоб об’єднати їх, приборкати, — що з ними робити, він не знав. Юлія тоді цю ситуацію використала — вона мене і Богдана Гориня до себе запросила і попросила: «Будь ласка, до президента підіть — розмовляти зі мною він не хоче».

    Ми пішли, але він нас і слухати не схотів, і ми навіть лист у газету про це написали — що Ющенко, коли ми з Горинем його і прем’єрку об’єднати хотіли, вислухати нас відмовився, тож моя місія була невдалою.

    ...А пам’ятаєте, у Бухаресті країни НАТО зібралися, і наші президент та прем’єрка туди приїхали? Президент для України права в НАТО вступити просить. «Ми готові», — каже, а Юля мовчить. А коли з Мер­кель та іншими європейськими лідерами спілкувалася, ніби мимохідь сказала, що наш народ за НАТО не проголосує, — це нам зараз не потрібно.

    Тоді її всі послухали — і Німеччина, і Італія, і навіть Угорщина: одна Польща за те, щоб нам це право дати, стояла, але цього мало було. Велику роль, я гадаю, Німеччина відіграла, і нас тоді навіть на перший етап не взяли — коли документ видати мали, що ми в НАТО вступити готуємося, і, до речі, навіть зараз ми ще не до кінця цей документ маємо. Чому? Тому що НАТО постійно нам обіцяє, але на те, як Росія це сприйме, озирається. Вона ж без кінця погрожує: якщо Україна стане членом НАТО, ми воюватимемо...

    — ...і воюватимуть...

    — ...але тепер ситуація змінилася: якщо Росія далі з Україною воювати хоче, вона проти НАТО має грати. Альянс однаково за нас стоятиме, тому що там знають: якщо Росія Україну захопить...

    — ...далі вони йдуть...

    — Так, тому поступитися НАТО не може. Це історична ситуація — ми опинилися над прірвою, і врятувати нас...

    — ...тільки дивом можна...

    — Я завжди вгору, на небо, дивлюся! Колись був безбожником, але однаково вірю, що якісь незрозумілі містичні сили є, які долі держав і народів вирішують, і я сподіваюся, що європейські країни усвідомлюють: Росія з Україною — це імперія, а без України — рядова держава, яку провідним гравцем на світовій арені вважати не мож­на.

    (Закінчення в наступному номері)











    © Дмитрий Гордон, 2004-2013
    Разработка и сопровождение - УРА Интернет




      bigmir)net TOP 100 Rambler's Top100